1914

Scorpio: Привіт, Дмитро! Як тебе називати — Дмитро чи Дітмар, твоїм сценічним іменем?

Дмитро: Давай Дмитро — все ж таки якось по-людськи.

S: Дякую, що знайшов час на інтерв'ю. Для тих, хто вас ще не знає: хто ти, звідки і де зараз?

Д: Дмитро Кумар, вокаліст гурту 1914. Знаходжуся в Україні, у Львові. Там, де завжди і знаходився.

S: Як зараз взагалі справи в гурті? Ви в листопаді випустили новий альбом — промоція ще активно йде?

Д: Промоція іде повним ходом. Постійно прилітають рецензії, номінації, «альбом року», «альбом місяця», топи тут і там. Ми влетіли в чарти в Німеччині, що для мене було нонсенсом: серйозно? Гурт зі Львова в топах? Але зараз найбільша підготовка йде щодо туру. Наприкінці березня, тримаємо пальці, має статися тур на підтримку нового альбому. Дуже хотілося б в нього поїхати, бо, як би смішно це не звучало, ми як гурт п'ять років не були в жодному нормальному турі. Виїжджали ситуативно — якісь десятиденні заїзди, last minute шоу. Нам ставили концерти на маршруті, щоб ми могли розказати про війну, про Україну, зібрати донати на наших хлопців. Воно якось так виходило, бо нас то не випускали, то ще щось. Постійно якісь неприємності. Тому зараз підготовка до туру іде повним ходом. Це дуже важлива річ, але через неї я, чесно кажучи, випадаю з контексту того, що відбувається з альбомом. Дуже багато комунікаційних речей: підготувати документи на весь гурт, подаватись туди-сюди — купа марудної роботи.

S: А яка географія туру?

Д: Я не пам'ятаю. (сміється) Перший концерт у Польщі, у Варшаві. Куди далі — треба дивитись, десь на Фейсбуці висить плашка. Пам'ятаю, що Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Франція точно є. Скандинавія є — ми виступаємо на Inferno Festival у Норвегії. Фіни є. А, чекай — логічно: якщо Фіни є, і ми їдемо з Польщі, значить Литва, Латвія, Естонія десь по дорозі. Давай без домислів. (сміється)

Тур 1914, 25 березня – 3 травня 2026

S: Ми це обов'язково вставимо в матеріал. Ще я бачив у планах — і було оголошення — про виступ пізніше цього року в Штатах, на Maryland Deathfest. Це потенційно перший виступ у США? І яка ймовірність, що це взагалі відбудеться?

Д: В тебе можна в інтерв'ю нецензурну лексику?

S: Можна.

Д: Ми нарешті, блядь, подались на американську візу. Це найдебільніша процедура, яку я в принципі бачив ever. Реально місяць часу ми витратили — просто втратили в нікуди — збираючись всім гуртом і подаючись на тип візи, який нам надіслали штатівські організатори. Ми дивимось в Україні — такого типу візи в Києві немає. Значить, Краків. Добре, Краків. Ми подаємось у Краків, нас два тижні не пускають. Потім виясняється, що в Кракові українці взагалі не можуть проходити такий тип візи, і це ніде на сайті не написано. Наші друзі-поляки телефонували напряму в консульство — і тільки тоді з'ясувалось. Йоб твою мать, добре. Куди тоді? Варшава. Ми подаємось у Варшаву, і на моменті оплати постійно якась херня — транзакція не проходить. Знову ж таки друзі-поляки дзвонять у консульство у Варшаві, і там кажуть: «А у нас платити можна тільки польськими картками, тільки в злотих». Зрозуміло, що українська картка не пройде. Курва, я пєрдоле. Ми садимо друга-поляка до нас онлайн, і він зі своєї польської картки за весь гурт проплачує за п'ять віз по двісті п'ять баксів кожна — разом понад тисячу доларів. Maryland Deathfest вже заїбав, ще не починаючись. (сміється) І ми ще квитки не купляли. Але з підготовчої сторони ми зробили все, що можна: вже є забуковане інтерв'ю в консульстві у Польщі. Тобто шанси полетіти в Штати є, і чималі — хоча сайт консульства США робить усе, щоб ти туди не полетів.

S: Давай тоді про позитивний досвід — про Мексику. Це ж був перший виступ на американському континенті для гурту?

Д: Так. Мали плануватись тури в Штати ще в 2022-му — великий європейський тур, після нього тур Штатами. Звісно, що все скасувалося, бо йобана русня. Потім бюрократи українські, які місцями навіть гірше за йобану русню. І тільки зараз вдалось злітати в Мексику. Досвід класний, але разовий фестиваль — це хардкорно. (зітхає) Ти стоїш на кордоні, тебе трусять поляки, тебе трусять наші. Чому? Куди? Чому? П'ять-шість годин на кордоні, потім їдеш у Краків, летиш дев'ятнадцять годин через Туреччину в Мексику. Джетлаг і все таке. Прилітаєш з квадратними очима, не встиг переключитись. А в тебе таймінг — дозвіл від міністерства на один фестиваль, пару днів — і все. (сміється) Виступаєш шість годин. Трохи часу поспати, прийти до тями, помитися. Хтось із музикантів спить, хтось спілкується, розповідає про Україну. Потім сідаєш у літак і двадцять одну годину летиш назад. Знов кордон — фотографуєш паспорти, надсилаєш міністерству: «Привіт, ми є». А сам такий: «Йоб твою мать, що то було?» Класно, але дещо хардкорно. Хотілося б такі досвіди розтягувати в часі, але зараз — не варіант. Головне — ми вийшли з прапором України. В залі були люди з прапором. Організатори повісили прапор на сцену. Підходило багато людей: «Ми в Мексиці чесно кажучи дупля не ріжемо, що у вас відбувається. Розкажіть хоч якось». І це прикольно — люди прийшли не просто попити пива, стояла черга послухати. Всім музикантам розповідали, що відбувається, хто підарас (сміється) і так далі. Комунікаційна місія — прилетіти, заявити про себе, розказати про Україну, про нашу війну. Я вважаю, що з цією місією ми більш-менш справились. І в Штатах продовжимо — там доведеться ще ретельніше розжовувати і пояснювати: хто підарас, хто рижий підарас і чому. (сміється)

Фото: KatrinT Photography

S: Давай поговоримо про останній альбом. Він вийшов за день до мого дня народження, тому я сприймав його частково як свій подарунок. (сміється) Він названий девізом Франца Йосифа. Я сам з Чернівців, з Буковини, — і там на ратуші буквально висить назва вашого альбому і переклад: «Спільними зусиллями». Це збіг, чи є якийсь зв'язок?

Д: До речі, Франц Йосиф офіційно подарував це мотто Чернівцям. Місто отримало дозвіл повісити його на центральну ратушу — це не просто рішення міськради, це була монарша жалувана грамота.

Чернівецька міська рада — на фасаді напис «Viribus Unitis» та «Спільними зусиллями»

S: Я думав, це якесь сучасне рішення.

Д: Ні. Для мене ця назва — міст між Першою Світовою і сьогоднішнім днем. Тоді була велика Австро-Угорська імперія, де багато народів, які ніби й ненавидять австріяків, мадяр і один одного, але все рівно роблять спільну справу. Велику справу. Імперія — велика машина, і всі кудись штовхають, всі щось роблять. Спільними зусиллями продавлюють. Так, це було примусово, з-під палки. Ніхто не зважав на людину як таку. Але come on — а хто зараз зважає? Ніколи ніхто не зважав. Але всі були об'єднані спільною метою — наприклад, пиздити москалів. Гарна мета? Гарна мета! І всі в Австро-Угорській імперії нею об'єднані. Я завжди пояснюю це європейцям: для мене це statement — нам знов треба об'єднатись. Не в Австро-Угорську імперію — навіщо нам ті угорці, — але в якийсь спільний європейський простір. Спільними зусиллями повернути погляд на Схід і зрозуміти, що звідти знову йде загроза всій вашій цивілізації, цінностям, лінивому розміреному довольному життю — всьому, що ви знаєте і любите. Це монументальна загроза. І ви чомусь ще це не відщьолкуєте. Не розумію — чи ховаєтеся, чи просто не бачите. Тому Viribus Unitis — це заклик: давайте об'єднуватись і спільними зусиллями пиздити москалів. (сміється) У книзі є описи і про словенців, і про поляків, і про мадяр — які героїчно захищали Перемишль, розумієш? Українсько-польський Перемишль героїчно захищають мадяри від москалів — що, бля? Глобалізація і імперіалізм — страшні речі, але в контексті цієї назви, спільних зусиль, воно має сенс.

"Sieg unsern vereinigten Waffen!" — Перемога нашій спільній зброї. Листівка часів Першої Світової

S: Я був приблизно десять років тому у Відні, у музеї військової історії. Там є чудові розмовні буклети — загальні фрази кількома мовами, зокрема чеською, українською, польською. Ми дуже сміялись із них. Загалом Віденський музей — один з небагатьох місць, де ти заходиш і досі відчуваєш цю імперську велич.

Д: Саме так — заходиш і розумієш: імперія нікуди не ділась. Австріяки з таким гонором подають масштаби і велич. Бо німці щодо Першої і Другої світових: «Ммм, нам соромно, ми там...» Французи подають себе як народ, що дуже постраждав — ну і справді, два мільйони чоловіків знищено, проти цього не попхнеш. А сама подача австрійська — шикарно. Мені подобається ходити у той музей просто для того, щоб прийти і проникнутись: «Ммм, бабця Австрія. Добре, клас». (сміється) Маленький галичанин в мені галочку ставить: «Добре».

S: Останній альбом розповідає про реального солдата — українця зі Львова у лавах австрійської армії. Як ти знайшов цю історію? Чи збереглися нащадки Івана? Як проходила архівна робота?

Д: Про нащадків — не хочу поки що розкривати. Хочу витримати паузу. Але скажу: родичі Івана існують, і вони знають про цей альбом. З часом це з'явиться в наших соцмережах. Ресерч відбувався завдяки колегам-історикам — допомогли фахівці з Відня, Риму, Праги, Львова. Два львівські університетські викладачі. Реально допомагали, давали багато інформації. Австрійці й італійці давали онлайн-доступ до архівів. Більшість тих архівів уже давно оцифровано — ти сидиш і лопатиш годинами, днями, тижнями. Наступний документ, наступний документ, наступний — і мозок просто пухне. Десятки тисяч листів, спогадів, мемуарів, карт. Щоб це все опрацювати — потрібно кілька життів. Мене часто питають: «Чи не плануєте записати альбом про Другу Світову?» — та come on, про Першу ще стільки можна розповісти, мені ще три життя треба, щоб покрити найцікавіші події. Не закрити її як антропологічне явище — просто цікаві події. Матеріалу — величезна кількість. Я, звісно, аматор: не професійний історик, не картограф, не навчений працювати в архівах. Для мене це щоразу складніше, ніж для фахівця. Займало довше. Але не менш цікаво. На моєму комп'ютері лежить маса літератури, якої онлайн просто не існує. Історики підказували під рукою: «Ось це скачай, тільки ніде не публікуй і скрінів не роби». (сміється) Більшість літератури з Відня — старонімецькою. Поки перекладеш, поки зрозумієш контекст. (сміється) Загалом зайняло більше пів року кропіткої роботи. Комунікував з купою істориків на форумах, з колекціонерами. У книзі є кілька фотографій — зокрема розворот із цілим LIR №19, піхотним полком, в якому Іван починав службу. Ця фотографія друкується вперше, її немає онлайн. Колекціонер, у якого вона є у паперовому вигляді, сфотографував і надіслав — з проханням не публікувати на форумах. Для книги — будь ласка. Є кілька таких матеріалів — я телефонував людям, пояснював, для чого і чому. Унікальні фото, цікаві. Не всі влізли — матеріалу дуже багато, довелось різати і текст, і зображення. Але я вже розумію, куди рухатись далі. Наступний альбом, певно, почну готувати за два роки до виходу, сидячи в якомусь архіві. (сміється)

S: До речі — по аналогії з піснею про Private A. G. Harrison з попереднього альбому. Там же реальний лист?

Д: Так. Похоронка, яка прийшла матері солдата. Реальний лист, знайдений у британському архіві. Коли ми випустили трек, через два-три місяці до мене написала напряму його правнучка. Старша жіночка, класична британська бабуся — ми з нею досі спілкуємось. Вона підтримує Україну, після кожного серйозного удару, що з'являється в їхніх новинах, пише: «Як ви?» Це так тепло і ахєренно. Вона надіслала старі фотографії — де її бабуся з ним, де мама. Сфоткала старий олдскульний британський ланчбокс — той, що був у нього ще до війни. Отакі цікаві кросовери. З Іваном, підозрюю, щось подібне теж відбудеться. До речі — навіть якщо згадувати про A. G. Harrison, люди досі їздять туди. Два дні тому прийшло повідомлення в Instagram: «Готуємося до вашого туру, і щоб набратися енергії, поїхали в Бельгію — відвідали меморіал, знайшли A. G. Harrison». Вони фотографуються — ось Private, і це реальний dedicated. Після таких речей сидиш і думаєш: «Мабуть, щось добре в житті зробив, щось правильно». Це дає стимул рухатись далі.

S: Однозначно. Я минулого року був у Квебеці — мабуть, найбільш європейське місто в усій Північній Америці. Там зберігся форт, цитадель, музей і меморіал Vimy Ridge. Про Vimy Ridge я, до речі, дізнався саме з вашого попереднього альбому.

Д: (сміється) Дивно. Хоча — мабуть, не дивно, якщо людина не цікавиться мілітарною історією. Я рвався на Vimy Ridge — відвідав ще в 2017-му, для мене це було важливо. Прийти, побачити на власні очі, походити, набратись тієї енергії. Багато людей кажуть, що про Філіпа Коновала дізнались завдяки нашому треку. Значить, є якась мінімальна просвітницька робота. Бо, як я завжди кажу: ми не граємо музику. Музика для нас вторинна — атавізм. Це все можна загортати в різні форми мистецтва, ми вибрали музику. Ми розповідаємо історії. Моя місія — передавати біль, абсурдність, дух Першої Світової. Власні емоції, які я пережив, — не на Першій Світовій, а викопуючи і ховаючи мертвих солдатів тієї війни. Суто антропологічно-історичні спостереження. Якби не музика — мабуть, були б книги, або спробував би себе в режисурі. Але це музика.

S: На ваших альбомах є відомі запрошені вокалісти: Aaron з MY DYING BRIDE на останньому, Nick Holmes до цього, Саша Буль — і до речі, ще один зв'язок з Чернівцями — на попередньому. Як виникають ці колаборації?

Д: Ти ще забув Девіда Інґрема з BENEDICTION на The Blind Leading the Blind. Теж культовий.

S: І на цьому ще Jerome Reuter з ROME.

Д: Для мене особисто — всі культові. Як виникає? Все просто: я просто люблю їхню музику. (сміється) Немає жодного «давай зробимо фіт із тими для хайпу». Якби ми думали про хайп — зробили б фіт із SABATON (сміється) чи AMON AMARTH. Але я акцентуюсь тільки на тих, чия музика мене особисто зачіпає. От, наприклад, Крістофер Скотт із PRECIOUS DEATH — більшість моїх друзів цей гурт взагалі не знає. А я люблю їх із дев'яностих. У мене лежать купленні ще в дев'яносто дев'ятому їхні CD. Скролю Фейсбук — бачу, що PRECIOUS DEATH знову зібрались після майже тридцяти років і записують. Я пішов, переслухав. Блін, клас — грув, треш, фанк, такий кросоверний саунд дев'яностих. Думаю: а чому б ні? Написав: «Привіт, я люблю вашу музику з дев'яностих, як ти ставишся до колаборації?» Чувак: «Ні хера собі! Та давай!» Без жодного «чи це вписується у вайб». Я просто люблю це — і все. Звісно, обговорюється з гуртом — я приходжу з пропозицією, від якої не можна відмовитись. (сміється) Буваю переконливим.

1914 — Where Fear and Weapons Meet (2021)

S: На ваших роботах часто з'являються фрагменти автентичних записів тієї епохи. Наприклад, інтро на останньому альбомі — я, до речі, спочатку прийняв це за гімн Німеччини, «Deutschland über alles». А потім розкопав: це Гайдн, і оригінально він написаний для Австрійської імперії.

Д: Так, кінець вісімнадцятого століття. І ти не повіриш — кожного разу, коли в мене було інтерв'ю з якимсь німецьким зіном, інтерв'юер із серйозним виразом обличчя питав: «Розкажіть, будь ласка, чому ви вирішили включити гімн Німеччини?» І ти такий: «Зіна, йоб твою мать, серйозно? Погугли хоч, послухай текст — там же співають твоєю мовою».

S: І де ви взагалі знаходите ці старі записи?

Д: Є багато спеціалізованих архівів. Зокрема, шикарний архів бібліотеки Конгресу США — платний доступ. Я купляв. Колись заплатив за нього понад триста баксів — там різні рівні: можна слухати, можна завантажувати. Австрійський архів теж оцифрував масу матеріалу — цілі платівки. В бібліотеці Конгресу є, наприклад, усі промови Вудро Вільсона за сімнадцятий рік — у нього їх триста штук. Сідаєш, переслуховуєш: чи підходить за контекстом? Три дні слухаєш Вудро Вільсона — і: «Йоб твою мать, нічого не підходить». Далі. Ось у такому форматі й знаходиш те, що треба.

S: Ми вже згадували делюксове видання останнього альбому з книгою. Як виникла ця ідея, хто верстав, з ким ти її складав?

Д: Ідея виникла абсолютно логічно, бо я хотів написати книгу. (сміється) Старий жарт: «Чукча нє чітатель, чукча пісатєль» — ось я якраз той чукча, який завжди хотів написати книгу. Я зрозумів, що стільки бекграунду за альбомом ніяким буклетом не передаси. Почав писати bullet points — що треба згадати в буклеті. Коли в мене виявилось дванадцять сторінок А4 тільки цих нотаток, зрозумів: я пішов не в той степ. Набрав менеджера в Napalm і запитав: «Якщо я зроблю це у форматі книги — ми можемо видати книгу?» Дивляться на мене кліпаючи: «Ти нормальний? Нам навіщо книга? Ми що, букіністичний магазин?» (сміється) «Ми музичний лейбл, але можемо подумати». Я кажу: «Давайте зробимо книгу, а до неї CD — і всі будуть читати». Вони: «Хто всі?» (сміється) Вони трохи повертали мене до реальності — бо я часто плаваю зі своїми ідеями в інших вимірах. Існує ринок, існують гроші і споживання. (сміється) Але десь посередині ми зійшлись. Мені сказали: максимум сімдесят дві сторінки. Я відкриваю свій файл — а там вже двісті вісімдесят сторінок А4. (сміється)

Viribus Unitis — делюкс видання з книгою

І я давай різати: тут вирізав, там відкинув. Прикинули з дизайнером, скільки знаків може влізти — десь до двадцяти тисяч. Я давай кромсати, щоб хоч якась логіка трималась. Потім над текстом професійно попрацювала редакторка з Канади — зібрала це все докупи. Потім я звернувся до Остапа Українця для вичитки — він дуже крутий у цьому. Загалом багато людей долучилось. Художник, який це оформляв, — Володимир Чебаков із Праги, з яким ми працюємо вже третій альбом поспіль. Прекрасна людина, великий прихильник України. Дуже вміє ловити думку. Я — людина хаотична: починаю махати руками, одна ідея тягне за собою другу. А він сидить спокійно, малює — і потім показує: «Ось що я зрозумів зі всієї твоєї холеричної істерики». І це прямо те, що треба. Він оформляв і попередній альбом повністю, і The Blind Leading the Blind — включно з перевиданням «Есхатології» (Eschatology of War), де перемалювали з тим великим черепом. Крутий художник, з яким із задоволенням працюю.

S: Я нещодавно почав колекціонувати вініли.

Д: Співчуваю. Щиро. В тебе діти є?

S: На щастя, немає — ні дітей, ні дружини.

Д: Тоді нормально, все склалося. Не заводь — бо ти наїбнеш або ту систему, або ту. (сміється)

S: Знаєш, нещодавно в Інстаграмі вилізла картинка: чоловік їде з жінкою в машині, каже: «О, музичний магазин, треба заїхати». Жінка: «Та в тебе вже стільки платівок». Наступний кадр: жінку викинуто з машини, платівки поруч. (сміється) Я знаю, що ти великий аудіофіл і колекціонер. З чого почалося колекціонування вінілів, і які найцінніші платівки у твоїй колекції?

Д: Усе своє свідоме життя я відбивався від колекціонування. Є формат мисливства, є формат землеробства, є збиральництво — я завжди уникав збиральництва. Але — back to the primitive. Усе почалось у 2019-му, коли у мене знайшли онкологію, порізали і так далі. Я вирішив, що більше жити не буду — рубільничок: «Все, у тебе пів року». І я такий: «Мені залишилось пів року, а я ще не купив боксет DISRUPT, який я дуже хочу. Мені терміново треба DISRUPT. Блін, і вініли TOY DOLLS — навіщо вони мені, не знаю, але терміново треба». (сміється) Я підтягнув бюджетний програвач, якісь колонки, хтось подарував підсилювач, друг з Одеси прислав касет. З нічого все намалювалось — і я раптом відчув у собі це плюшкінство. Я почав у 2019-му — не так, як люди з сімдесятих, що збирають першопреси ROLLING STONES і THE BEATLES. Але оскільки мій режим плюшкінства несеться на повну — куди в кімнаті не повернись, кругом вініли, кругом шафи з носіями. Логічно? Ні, абсурдно. Але не можу зупинитись. Я собі кажу: це заміщення, сублімація — реакція на стрес і на те, що вже чотири роки без доньки. Вона виїхала на початку повномасштабного вторгнення, живе в Європі. Мені треба було чимось заповнювати внутрішні пустоти, ту чорну діру. І раптом оці тактильні кругляшки виявились чудовим засобом.

S: Яку платівку вважаєш найціннішою в колекції?

Д: Вона, до речі, і фінансово дуже нерядова. DANZIG — першопрес першого альбому. 1988-й рік, нульовий примірник. Купив в алкоголіка в Європі, який дупля не розумів, що продає. У нього була коробка «Punk and other shit» — і в ній я знайшов японський прес MISFITS, ціна якого одразу двісті євро, і DANZIG першого альбому. Питаю: «Скільки?» Він: «Five euro». (сміється) Після цього я пішов із цілою пачкою вінілів. «Всьо за п'ять євро?» — «Да, це панк-рок, це сміття, забирай». Ще одна особлива пам'ятка — це вініли, куплені на Pitfest у Нідерландах. Шикарний панк-хардкор фестиваль, де одночасно грають TOY DOLLS, EXPLOITED, WOLFPACK, SODOM і ASPHYX. Ти не знаєш, куди йти: панків слухати чи металістів дивитись. І там я на свою голову зайшов у вінілову лавку. На той момент, коли я «вийшов із трансу», в мене вже було куплено понад п'ятдесят вінілів. Гурт дивиться: «Ти нормальний? Як ти це додому повезеш? Ми в бус не візьмемо». (сміється) Але я не міг зупинитись — була якась дитяча радість, дитячий виск. Я на панк-фестивалі, слухаю улюблені гурти, п'ю із SODOM, з Томом, тут і там. А ще GG ALLIN вініл — беру, TOY DOLLS — беру, боксет DISRUPT — беру. Ці п'ятдесят вінілів стали основою моєї колекції. І там є і SEX PISTOLS — перше видання, вірджинівський прес. Для мене вініл не міряється ціною. Ти береш кругляшок — і він або викликає емоції, або ні.

S: Яку музику слухаєш зараз? Чи відкрив щось нове нещодавно?

Д: (сміється) Ти намагаєшся наїбнути всю систему і поламати весь інтернет цим питанням. Дивись — он стоять касети по dungeon synth. І вініли по dungeon synth. Це прям любов. Я не можу це пояснити логікою. Чому чоловік за сорок просто любить сидіти і слухати, як інший чоловік за сорок натискає на дві клавіші на зламаній клавіатурі Roland? Звучить як залупа людожера, але емоції — просто фонтан. Не можу зупинитись колекціонувати dungeon synth касети. Натискання клавіш про гномів, ельфів, тролів — і я розчиняюсь. Звісно, люблю берлінську школу, synthwave, retrowave. Хоча більше все ж таки оригінали — стару берлінську електроніку. Noise, industrial, martial. В мене купа CD — цілі дискографії лейблів Cold Meat Industry, Cold Spring — беру пачками. Панк-рок — тут нічого нового, але це музика, яка мене завжди веселить і повертає до тями. Комусь незрозуміло: як можна слухати складний джаз або прог-метал, а потім вставити перший BAD RELIGION чи MISFITS — і нарешті пішов дофамін? Ти включаєш перший BLACK FLAG і ореш. До того переслухав десятки вінілів із розумним виглядом: «Звук, сцена, панорама, мастеринг, ось тут чути, як він щипає контрабас...» А потім BLACK FLAG — і, «та пішло воно все нахєр»! Ух ти! Якось так.

Пікельхауб — прусський вістряний шолом. Фото: Deutschlandmuseum Berlin, CC BY-ND 4.0

S: Давай повернемося до твого захоплення, яке лягло в основу гурту. Як почався твій інтерес до Першої Світової?

Д: Воно не починалось якось різко — тяглось, накопичувалось. Я дивився фільми, читав книжки, тато чи дідо розповідали про прадіда, який воював у Першій Світовій і мав нагороди. «Прадід мав нагороди? А які?» — «Тапферкайтсмедаль, хрест за хоробрість». Кінець вісімдесятих, початок дев'яностих. І я такий: «То прадід був не за наших?» (сміється) Виявилось, прадід якраз був за найголовніших «наших» — але з нюансами. Потім відкрилась ціла сімейна лінія: його дядько Олекса, який був на італійському фронті. Я знайшов нагородні листи і лист про поранення. Накопав на свою родину, як кажуть, «історичний компромат». Все це мене захопило. Я постійно рився в книжках з історії, у Першій Світовій. Вона мене завжди вражала своєю абсурдністю — покласти мільйон людей, щоб взяти п'ятсот метрів землі. На жаль, ми й самі дожили до таких часів. Потім мене затягнула «військова археологія» — тоді це ще називали просто «копачі». Ми одразу зосередились на мілітарній тематиці: бойові дії, дивізія «Галичина». Починалось із Бродівського котла — і там я почав знаходити артефакти Першої Світової: жетон, ладанку з орлом, австрійський смертний медальйон, ґудзики. Зрозумів, що мені це набагато цікавіше за Другу Світову. Почав їздити в музеї, купляти книжки, колекціонувати мілітарні речі — пряжки, ґудзики, нагороди, каски. Потім від усього того позбувся, але режим Плюшкіна в мені тоді теж був, тільки на мілітарну тематику. Погано казати «люблю Першу Світову», але я люблю не війну — я люблю весь environment навколо неї, як воно розвивалось, естетику кожної з армій. Ці пікелі, блін — береш пікельхаубе в руки і... ах, це просто ахуєнно. (сміється) Немає інших епітетів. Вершина естетики.

S: В Першій Світовій стався перехід від естетики форми до чистої функціональності. В Другій, мабуть, естетика вже зникла.

Д: Та як зникла? А Hugo Boss! (сміється) Це ж вершина haute couture.

S: Скільки нової зброї і технологій пройшли через Першу Світову.

Д: Прокатали. Воно назрівало — людство мало спробувати. Перша Світова сталася б так і так. Без Принципа, з Принципом, без Фердинанда чи з ним — без різниці. Знайшли б інший привід. Балканські війни 1912–13-го вже фактично все підпалили, залишалось тільки дати тригер. А до них — війни з Туреччиною. Імперії отримали величезну кількість нових технологій: величезні гармати, лінійні крейсери, дредноути, авіація, кулемети. Придумали кулемет — і як його не використати? Браунінг старався? Максім старався, охолодження робив — треба ж обкатати.

Кулемет Браунінг у бою, часи Першої Світової

Британці спробували в англо-бурських війнах, але мало. Що тих бурів було? Треба ж масштаб.

S: Тим більше — «бури»: само слово означає «селяни».

Д: Саме. Виставив два кулемети, покосив бурів — клас, ура! Але хочеться ж розвернутись, авіацію задіяти, лінкори випустити, субмаринами з торпедами поплавати. Гармати — величезні мортири, калібр 308, 305 міліметрів... ех! Все працювало на знищення один одного — і воно мало статися.

S: І танки, і хімічна зброя.

Д: Що дарма придумали? Навіщо простоювати?

S: Ми згадували Музей військової історії у Відні.

Д: Там цілий павільйон з танками — величезний. Я там колись фотографував. І є єдиний збережений примірник експериментального австрійського танку — зроблений у Львові 1911 року, придуманий у 1909-му.

Бурштин-Моторгешюц — австрійський танк, розроблений у Львові в 1909–1911 роках

Зовні — одоробло, але функцію свою виконує: є гусениці, лапки, що перекидалися б через колючий дріт, гарматка. Функціонально — міг би. Австрійське командування, якби не були такими самозакоханими ідіотами, запустили б у масштабування — і на момент Першої Світової не було б ні захоплення Львова, ні Галичини, ні Карпатської битви. Все пішло б інакше. Але вони над цим посміялись і поклали ідею на поличку. Тепер він стоїть у музеї як артефакт.

S: У тому ж музеї є зала, присвячена вбивству Франца Фердинанда. В мене там були мурашки — є вирізки з газет, і одна з Чернівців. Автомобіль, кушетка, кітель із рановою пляткою. Які емоції від цієї зали?

Д: Якщо чесно — саме та зала з автомобілем і закривавленим сюртуком мене прямо до глибини душі не зачіпала. Мене більше чіпали зали з артилерією. Коли проходиш — ці мортири, ці гармати. Розумієш, наскільки весь людський мозок, всі ресурси працювали на максимум. Для чого? Щоб знищити один одного. Йоб твою мать, серйозно? (сміється) Не могли придумати якийсь космічний корабель і з'їбатись із цієї планети — нори десь освоювати, ще щось? Ні — будують гармати. Мене завжди виносило в цих музеях: скільки завзяття, ресурсу, енергії, грошей витрачено на те, щоб фалічний символ вилетів, пролетів і вбив якомога більше приматів. Ну блядь.

S: Ну, ми — людство — споконвіку дуже добре вміємо це робити. Той самий інтернет, яким ми зараз розмовляємо, — військовий винахід.

Д: (сміється) Мікрохвильовка теж військовий винахід. І що?

S: Менш серйозне питання: якщо б ти мав доступ до машини часу — в який рік і місце хотів би повернутись?

Д: Едіакарський період! (сміється) Шістсот мільйонів років тому — нікого нема, все порожньо, ні худоби, ні комарів. Повзає едіакарська біота — і все. Клас! Або — Земля-сніжок: коли ціанобактерії на триста мільйонів років вкрили всю Землю і вона замерзла. Теж непогано. Повертатися назад і знов комунікувати з людьми — ні. Якщо серйозно — я б хотів у Пермський період, десь у середину Пермі, щоб побачити фауну, яка вимерла після Пермського вимирання, після Сибірських трапів. 96% видів зникло, деякі 99%. Я б хотів їх побачити живими. Горгонопси, наприклад. Ось це було б цікаво.

Фауна Пермського періоду — світ, який Дмитро хотів би відвідати на машині часу

А решта — ні. Помпеї, Перша Світова, Французька революція, Хрестові походи — та пішли вони нахер, господи! Дурні, смердючі, кричать і вбивають один одного. Що нового?

S: Досить мізантропічна відповідь. (сміється)

Д: Таке життя.

S: Назва гурту — коли придумували, думали про маркетинговий аспект? Якщо дивитися на списки гуртів за алфавітом, ви на вершині — цифри ідуть перед буквами.

Д: Взагалі ніхто про це не думав. Коли я сказав «гурт буде 1914» — у мене вже кілька років на руці була татуювання 1914 на честь Першої Світової: хрест, солдати. Ми вже грали музику, мали два-три треки. Кажу: «Давайте назвемо гурт 1914». Музиканти: «А що це?» Я: «День народження моєї бабці, рік народження». Вони: «Бляяять, господи». (сміється) Ось так і пішло. Я свято був переконаний, що тематика Першої Світової — у мене до цього був гурт STALAG 328, ми навіть випустили реліз «Die Kriegsfreiwilligen» — нікому не потрібна, крім нас. Думав, музикантам скоро стане нецікаво. Бо яка нахєр Перша Світова, що там за Дарданельська операція? Коли я все це навалював — вони сиділи такі: «Ой, бляяять». (сміється) А воно раптом вистрілило — і супер. Самоціль не в цьому стояла. Самоціль — записати альбом, поєднавши музику, яку я хотів: тоді це був black and sludge. Я хотів зіграти шумний, крикливий sludge із елементами DARKTHRONE. Музично не вийшло — вийшло щось своє, інше. І прив'язати до Першої Світової, якою я горю.

S: Дякую тобі за сьогоднішню розмову. Якісь фінальні слова?

Д: Давай без «фінальних слів» — це не розстріл. (сміється) Фінальні слова — на електричному стільці або перед розстрілом, там ще й поїсти дають. Давай без цього.