SLAYER в москві, клуб Arena Moscow

Говорячи про SLAYER, найскладніше — довести самому собі, що їхні виступи можна описати словами. Мабуть, якщо сказати коротко — це бомба, після вибуху якої всі залишилися живі, задоволені й шкодують, що ударна хвиля була нетривалою. Вони вчетверте виступили в москві, причому між першим і другим візитом цього доблесного колективу минуло довгих 10 років, зате тепер інтервали постійно скорочуються: листопад 2008 року в Б1 Maximum, спільний концерт із MEGADETH в Олімпійському в березні 2011 року і, нарешті, трохи більше ніж за рік, нинішнє дійство в клубі Arena moscow, де хоч і не спостерігався аншлаг, але було досить щільно й ще більш спекотно. Загалом SLAYER — дивовижне свідчення того чудового факту, що тряска головою, кола по сцені, шаленіючі музиканти, які перебувають у стані екстазу — аж ніяк не неодмінна складова енергетики та харизми. На сцені четверо людей, при цьому лідер гурту гітарист Керрі Кінг більшу частину часу досить статичний, а то й зовсім стоїть до публіки стіною, Гері Холт, який замінює Джеффа Ханнемана, хоч і рухливий, але все ж більше зосереджений на запредельно швидких партіях гітари Джеффа. Вже понад рік Гері зосереджено працює в SLAYER на концертах, навіть на шкоду своєму основному гурту EXODUS, пов'язано це з хворобою Джеффа Ханнемана — він досі відновлюється після укусу руки павуком. Як нещодавно заявив в інтерв'ю Керрі, Джефф цілком може грати та записувати матеріал у студії, але поки не готовий до живих виступів, до яких гурт завжди підходить з перфекціонізмом. Отже, на сцені ще двоє: Дейв Ломбардо, в минулому — блудний барабанщик, а нині — знову невід'ємна частина квартету, по центру сцени — зрозуміло, незмінний басист і вокаліст колективу Том Арайа — людина контрастів, навчався на респіраторного терапевта й нетривалий час працював за цією спеціальністю (у лікарській ієрархії США ця професія набагато ближча до медбрата, ніж до лікаря), але все ж став музикантом, Том — лівша, але медіатор у нього в правій руці, він католик, як і вся його родина, однак уже 20 років виконує написані Керрі Кінгом вкрай антихристиянські пісні, він фронтмен гурту, який вважається еталоном треш-металу, при цьому після операції на хребет його голова практично нерухома, про хедбенгінг не може бути й мови, нарешті, Том Арайа вміє абсолютно променисто посміхатися й має фантастично добрі очі, якими дивиться під час програшів у черговій сазі про те, як люди вбивають одне одного, ґвалтують, спалюють.

Черга до клубу була досить довгою, але не запредельною, гурт розпочав концерт близько пів на десяту з головного хіта останніх років World Painted Blood з однойменного альбому, і відразу ж знищив зал і дав народження новому, що компенсує відносно спокійних музикантів на сцені. Наступна пісня з нового альбому була присвячена Андрію Романовичу Чикатилу, без жодних жартів Psychopathy Red саме про нього, однойменний сингл навіть оформлений у вигляді папки з кримінальною справою з текстом російською мовою. Загалом, за винятком останнього альбому, жодної пісні раніше 1990 року не грали, тобто 4 альбоми колективу залишилися за бортом. Антологія ж творчості розпочалася з неперевершеної War Ensemble. Зал швидко підхоплює чудовий афоризм "The final swing is not a drill / It's how many people I can kill". Несподіваний пункт програми — Die by the Sword із самого першого альбому колективу 1983 року, це загалом ще прото-треш, скоріше потяжчений хеві, втім, наживо ця річ прозвучала чудово й зовсім не випадала, незважаючи на те що загалом середньотемпова. Також прозвучали Chemical Warfare та Hell Awaits із синглу й альбому 1984-1985 років. З останнього релізу також були представлені номінована на Греммі, але програла JUDAS PRIEST Hate Worldwide, що відрізняється досить незвичною структурою, а також Snuff, до популярності однойменної балади SLIPKNOT їй, звісно, далеко, однак це анітрохи не применшує достоїнства цієї чудової композиції. Загалом, коли гурт експериментує, це завжди добре, однак, незалежно від того подобаються чи не подобаються колективу власні експерименти, є два варіанти ставлення до власної творчості. У першому випадку музиканти наполегливо пропонуватимуть свої неординарні й неоднозначні роботи, їхні сети будуть непередбачуваними, окремі хіти можуть принципово не виконуватися, інша ситуація, коли попри всі супутні обставини гурт грає те, чого від нього найбільше чекають. У треш-металі є два яскраві приклади другого підходу — KREATOR, які не виконують взагалі пісні з чотирьох альбомів 90-х років, за винятком Phobia вже багато років, і SLAYER, так само забивши на альбоми тих самих 90-х, хардкорові пісні ніколи не подобалися основній масі прихильників колективу, тому «Слесарі» будують свій сет, спираючись на альбоми, визнані еталоном жанру: Reign in Blood, South of Heaven та Seasons in the Abyss. Саме пісні з цих альбомів учергове привели публіку до несамовитості: зловісна Dead Skin Mask, шалена Spirit in Black і урочиста Seasons in the Abyss — усе з однойменного альбому, стрімка Silent Scream, яку так люблять виконувати інші металеві колективи, божевільна Mandatory Suicide — з попереднього, і, звісно ж, цілий блок із Reign in Blood, який загальновизнано вважається альбомом номер один у треші: Altar of Sacrifice, Postmortem, Jesus Saves. Три пісні я ще не згадав. Саме вони завдали в спекотний зал Арени контрольний постріл, основна частина концерту завершилася під Angel of Death, багато років SLAYER за цю пісню дорікали в пропаганді нацизму, що досить комічно стосовно гурту з латиносом як фронтменом, загалом будь-якому сучасному режисерові-документалісту, що знімає фільми, присвячені історії Третього Рейху, можна пред'явити аналогічні звинувачення. Так чи інакше це хіт гурту номер один, а його текстова тематика без жодного захоплення оповідає про лікаря-садиста Йозефа Менгеле, так само як і вже згадувана пісня з останнього альбому присвячена тому ж Чикатилу, теж малоприємній персоні. Програма бісу була передбачуваною — звісно ж South of Heaven, проспівана залом практично хором, особливо гучно чути були передбачення "Before You see the light - You must die". Що на фінал — звісно ж Raining Blood — ще один хіт, нарівні з War Ensemble популяризований останніми роками завдяки грі Guitar Hero. Кров, правда, зі стелі не потекла, але від цього гірше концерт явно не став.

Якщо коротко підсумувати, концерт був абсолютно приголомшливий, особливо обнадійливим є факт, що гурт дедалі частіше буває в нас і при цьому збирає хоч і не запредельно багато, але все ж досить солідну кількість людей, що ж, чекатимемо на новий альбом, новий тур, а головне, побажаємо Джеффу Ханнеману повного відновлення.

Slayer