Розповідати історію гурту STRATOVARIUS навряд чи є необхідність — усі прихильники power metal чудово знають віхи розвитку засновників цього стилю у Фінляндії. Лише скажемо, що гурт об'єднав гітариста-віртуоза Тімо Толккі, ударника Йорга Міхаеля, який переграв із багатьма десятками гуртів, відмінного клавішника Йенса Йохансона, вокаліста Тімо Котіпелто, чий вокал складно сплутати з будь-чиїм іншим і який став справжньою візитівкою гурту, та басиста Ярі Кайнулайнена, який єдиний зі старого складу не присутній у нинішньому. Важко повірити, що музиканти гурту знову разом після грандіозного скандалу на рубежі 2003 та 2004 років, спроб Толккі покінчити з собою, тривалого лікування. З іншого боку, сольний проєкт Котіпелто був доволі блідим і нецікавим, а гурт SAXON, який уже третій десяток років стійко й вперто продовжує творити в рамках NWOBHM, явно не задовольняв Йорга Міхаеля. Музиканти помирилися, Толккі написав музику й тексти для альбому. Показово, що вийшов хеві-альбом, доволі неоднозначний, і особисто моя думка — загалом малоцікавий, але з іншого боку, після такого жахливого альбому як «Elements p.2» він просто бальзам на душу.
Концерт відбувся 23 жовтня у ДК Горбунова, аншлагу не було, але й нестачі людей також не спостерігалося. Розігрівали фінів музиканти московського гурту SHADOWHOST. Такого огидного звуку я не чув давно. Це було просто страшно. Виникало відчуття, що гурт грає блек-метал, оскільки обидві гітари та бас зливалися в єдину стіну звуку. З моєї точки зору виступ був малоцікавим, але водночас реакція залу була доволі адекватною і навіть цілком дружелюбною.
Закінчується виступ SHADOWHOST. Гурт покидає сцену, починається відстроювання звуку для основного заходу вечора. З колонок лунає спочатку AC/DC, їх змінює METALLICA, далі понад 10 хвилин голос Ронні Джеймса Діо, «HEAVEN AND HELL переривається на середині» — на великих екранах з'являються численні сцени з перебування гурту в Бразилії в рамках останнього туру. Добірка супроводжується так улюбленою рок-гітаристами знаменитою фантазією Едварда Елгара, щоправда в оркестровому виконанні. На сцені абсолютна темрява, і починають лунати перші клавішні акорди з пісні, що відкриває останній альбом — «Maniac Dance». І тепер уже все видно. Праворуч відносно глядачів — Йенс Йохансон, за чудовою традицією його клавішні поставлені так, що всім видно, як він грає — по суті, клавіатура майже перпендикулярна до підлоги, доволі видовищний хід, а головне — клавішник не має права на помилку. Він повинен ідеально виконувати свої партії. Ліворуч у глибині сцени масивна фігура Тімо Толккі — він там так і стояв майже весь концерт. На барабанах, зрозуміло, «найзатребуваніший барабанщик Європи» Йорг Міхаель, Лаурі Порра, новий басист гурту, попереду сцени, і нарешті починається вокальна партія, і повільно, трохи присідаючи, до центру рухається невелика фігура Котіпелто — концерт розпочався.
Котіпелто оголошував майже всі пісні. Слідом за «маніакальним танцем» ішли Speed Of Light та The Kiss Of Judas. Далі він каже, що буде виконана пісня, яка не фігурувала у північноамериканському турі гурту — «Eagleheart». Лунає ця чудова коротка пісня з першої частини «Elements» з такою запам'ятовуваною мелодією. Ще одна коротка пісня «Against The Wind» і наступна за нею урочиста «Twilight Symphony» — посеред цієї пісні для Толккі винесли й спеціально закріпили акустичну гітару, з якою він впорався не гірше, ніж зі своєю рідною електричною. Далі «Fight» і своєрідний бенефіс Лаурі Порра — чесно кажучи, соло на басу мені запам'яталося не особливо, не дуже воно було цікавим саме по собі. Лаурі показав, що відмінно справляється зі своїм інструментом, але не більше того.
Концерт продовжується. Лунають дві балади — і обидві з останнього альбому, причому абсолютно різні. Одна з них супроводжується акустикою та клавішами і дуже лірична, навіть трохи жалісна — йдеться, звісно, про «The Land Of Ice And Snow». А от слідом — надзвичайно пафосна й урочиста «United»: під час її виконання на екранах з'являються фрази про те, що люди повинні жити в мирі та дружбі, фігурують цифри загиблих від воєн у 20 столітті тощо. Власне, пацифістські тексти нічим новим у творчості гурту не є — Толккі вчергове звертається до цієї справді немаловажної теми. У студійній версії наприкінці йде невеликий хоровий спів — у цій ситуації замість хору був зал, а диригентом виступив сам Котіпелто. «Father Time» та знаменита «Hunting High And Low» вінчають основну частину концерту.
Але, зрозуміло, ніхто не поспішає розходитися, всі чекають другого виходу гурту — інакше бути просто не може. Хоча б тому, що Котіпелто ще не відпустив усіх припасених жартів. Про це окремо треба сказати — фронтмен STRATOVARIUS справді жартував увесь концерт, особливо його забавляло проводити порівняння з пітерською публікою. Вимагаючи «подавати голос» або підспівувати, він постійно заявляв щось на кшталт: «Навіть публіка санкт-петербурга впоралася з цим, ви просто зобов'язані зробити це краще» тощо.
Після енкору пролунали ще три пісні — «Forever», напевно найвідоміша та найкрасивіша акустична балада гурту з альбому «Episode». Як вже можна помітити, на цей альбом було зроблено акцент. Можливо, це своєрідний політичний крок — грати речі передусім із тих альбомів, коли у стосунках між учасниками все було ідеально, однак мене чимало засмутила практична відсутність пісень з «Infinity» та «Destiny». З першого з них пролунала ННАL, а з другого — титульна 10-хвилинна монументальна композиція, вона йшла якраз другою після перерви.
Концерт завершувався черговою порцією гумору. Котіпелто оголосив, що вони виконають «Black Diamond», але у нього великі сумніви, що Містер Йохансон зможе зіграти її, оскільки випив занадто багато пива. На що клавішник гурту демонстративно відпив ще кілька ковтків і почав імпровізувати в джазовій манері, поки Котіпелто не прорепетирував на одній із верхніх клавіш, знаками радячи Йенсу таки розпочати цю пісню. Що ж, пісня була блискуче виконана.
На фінал Котіпелто задався метою навчити всіх рахувати від 1 до 4 німецькою. Також він коротко представив учасників гурту, кепкуючи різними мовами. Після того як Йорг прорикав щось нечленороздільне в мікрофон, Котіпелто тут же пояснив, що він просто попрощався німецькою. Дружний хохіт.
Концерт тепер уже справді закінчений. Звук під час виступу розігріву чимало засмутив і навів на тривожні думки, але виступ фінів пройшов бездоганно — звук був ідеальним у всіх відношеннях: і гітара, і бас, і клавішні, і вокал були чудово чутні та гармонійно поєднувалися, та й барабани в кашу не зливалися. Концерт залишив масу позитивних емоцій, єдине, що засмутило — мало зіграли, виступ тривав десь одну годину та 15–20 хвилин. Що ж, чекатимемо наступного візиту легендарних фінських паверщиків.
Особлива подяка за надану акредитацію.
Підготовка матеріалу — Alan
Сет-ліст:
Intro Maniac Dance Speed Of Light The Kiss Of Judas Eagleheart Against The Wind Twilight Symphony Fight Bass Solo The Land Of Ice And Snow United Father Time Hunting High And Low - encore - Forever Destiny Black Diamond