We Are Sexual Perverts — так вони представили себе на початку 80-х років. Відтоді абревіатура WASP знайома кожному шанувальнику хеві-металу. У ті роки цей проєкт постійно перебував у центрі скандалів… Шоу гурту від самого початку були провокаційними — на адресу гурту лунали звинувачення в аморальності того, що відбувалося на сцені, людей шокували сцени садизму, оголені жінки, гігантський вокаліст із пилками, пришитими до рукавів його шкіряного вбрання. Але для тисяч людей «Збоченці» були справжніми кумирами. Чорний гумор, барвисті шоу та, передусім, харизматичний фронтмен полюбилися величезному числу шанувальників важкого року. З точки зору сценічної складової, WASP можна було назвати глем-гуртом, але слухаючи музику, розумієш, що це не так… елементи глему є, але загалом це все ж хеві, досить простий на ранніх порах, безхитрісний, але дуже запам'ятовуваний. У деякі часи їхня популярність била всі можливі рекорди. Багато хто починав слухати важкий рок саме з цього гурту.
Серед найбільш вдалих робіт гурту варто відзначити «W.A.S.P.» та «The Last Command» 1984/1985 рр., а також «The Headless Children», «The Crimson Idol» та «Still Not Black Enough» 1989, 1992 та 1995 рр. Єдиний учасник гурту, який ніколи не виходив з його складу — лідер колективу Блекі Лоулес, велетень майже двометрового зросту, який відзначив у 2006 році п'ятдесятирічний ювілей.
Серед усіх «стареньких» хеві-метал гуртів, мабуть, лише DIO може похвалитися систематичною студійною роботою в останні роки, DIO та WASP. Однак на концертах Блекі зосереджується на хітах гурту з перевірених часом альбомів, крім того, з кінця 90-х основна частина видовищності під час живих концертів була назавжди відкинута ним самим. На сьогодні на виступах використовується лише декорована мікрофонна стійка (коли сцена дозволяє).
WASP вже бували у москві — на початку грудня 2004 року на концерт у ДК Горбунова прийшла така кількість людей, яку зал банально не зміг вмістити, багато хто залишився у фойє. Коли цього року стало відомо про місце проведення концерту — клуби «Точка» та «Б2», багато хто був вельми здивований і побоювався, що буде переаншлаг.
Те, що сет-ліст нинішнього концерту включає лише старі роботи і буде зовсім невеликим, загалом було відомо, проте 11 листопада я йшов у клуб «Точка» з великим натхненням. Я заздалегідь боявся величезної черги та тисняви всередині клубу, останнім часом аншлаги в «Точці» — звичайна справа, однак я помилявся дуже й дуже, аншлагу не було, зал був повний, але не набитий під зав'язку, можливо це було пов'язано з тим, що багато хто віддав перевагу концерту в Б2, який відбувся наступного дня.
Концерт розпочався з більш ніж півторагодинним запізненням, цього часу вистачило, щоб у клуб потрапили всі бажаючі. Виснажена очікуванням публіка реагувала на будь-які звуки, що долинали зі сторони сцени. Нарешті, о 20.40 це сталося, сцена забарвилася в темно-червоне світло, зазвучала музика, невдовзі на сцені вже стояли троє людей, один із яких неабияк височів над рештою, ударна установка теж не порожніла, усі троє стояли спиною до залу, та ось мерехтіння світла посилюється і… гурт зривається у «On Your Knees» з найпершого альбому, яка переходить у «Hate To Love Me» з відносно нещодавнього альбому «Unholy Terror». Перші враження — звук слухабельний, вокальна сторона на висоті, новий гітарист гурту дуже органічно виглядає на сцені, але з точки зору техніки, м'яко кажучи, не ідеальний. Що стосується освітлення, то тут вже перше розчарування — сцена дуже, занадто темна, у тьмяному червоному кольорі пройшов майже весь концерт. Щодо Блекі Лоулеса, сказати можна лише одне — його подвиги позаду, на сцені стояв дуже високий (ще й у ботфортах на підборах) і дуже повний літній чоловік, особливо активною його поведінку назвати було неможливо… «L.O.V.E. Machine» та «Wild Child» продовжили концерт, дійсно грались лише хіти. Одразу можна сказати про публіку — чесно кажучи, я був здивований тим фактом, що левову частку становили люди у середньому 25-27-річного віку, сорокарічних було зовсім мало. Дуже чимала частина присутніх знала тексти пісень гурту аніскільки не гірше за самого Блекі. Жодного вибігу на сцену не було, але охорона, що стояла на сцені, аж занадто оберігала музикантів, запобігаючи навіть можливості подібного. Сам Блекі на публіку реагував доволі слабко, причому так було від самого початку концерту, наче його зовсім не радував розкішний прийом фанів. «Widowmaker» стала сюрпризом від гурту, на концертах ця пісня грається рідко. Далі повільна «Sleeping In The Fire» і слідом за нею «Arena Of Pleasure» з чи не найкращого альбому гурту «Crimson Idol». Звук вирівнявся, усі інструменти було чітко чути разом із вокалом, достатньо чітко, щоб почути фальш від пана гітариста Дага Блера, втретє виконуючого цю роль у гурті за останні 14 років. Але якби не він… то дійство стало б зовсім нудним. Блекі уособлював жахливий пафос, а гітарист, навпаки, працював із глядачами, двічі за концерт він залишався один на сцені, граючи соло, тоді як Блекі та басист колективу підтримували ритм за лаштунками. Відчуття було дивним, але виглядало барвисто. До речі, клавіші теж звучали, вони, безперечно, були записані попередньо. Вокал на багатьох приспівах виконували гітарист та басист. «The Headless Children» з однойменного альбому 1989 року продовжила концерт. Передостанньою піснею основної частини сет-ліста стала моя улюблена композиція колективу — геніальна балада, одна з найкращих у рок-музиці взагалі — «Idol» з альбому «Crimson Idol» 1992 року. Цей твір надзвичайно красивий, вокал Блекі у вступі звучав просто божественно, і все б добре, якби гітарист не зіграв щось зовсім незрозуміле й дивне замість того, що мало б називатися соло. Практично без перерви Блекі оголошує головний хіт колективу «I Wanna Be Somebody» — звучить куплет, а на приспіві Блекі відходить від мікрофона і весь зал без винятку співає всім відомі рядки приспіву, що практично повторюють назву пісні. Гурт іде зі сцени. Для гурту, в якого 13 студійних альбомів, це м'яко кажучи дивно, при тому що жанр називається не ґрайндкор, а хеві-метал, закінчувати основний сет на 57-й хвилині — по суті нонсенс. Так, Блекі не молодий, але УДО, який приїжджав на початку 2006 року й виконав сет із двох десятків пісень, теж не юнак, і зі здоров'ям проблеми неабиякі в нього є, промовчу про ДІО, якому вже давно сьомий десяток, а він дає двогодинні концерти.
Перерва тривала 5 хвилин, після чого під ліквідування залу гурт виконав розширений варіант «Chainsaw Charlie» майже на 8 хвилин; пішовши ще на чотири хвилини, гурт знову з'явився, щоб завершити концерт ще одним хітом «Blind In Texas».
Об'єктивно кажучи, більшість людей, судячи з виразу облич, були задоволені, хоча були й ті, хто не приховував свого роздратування з приводу поведінки пана Лоулеса та непристойно короткого сет-ліста. Було просто прикро дивитися, як легендарний рок-музикант абсолютно нехтує публікою — так, він чудово співає, як і раніше, непогано виступає, але концерт — один із найбездушніших та безликих з усіх, які я будь-коли бачив у своєму житті. Я згадую концерт все того ж Ронні Джеймса Діо, а точніше фінал дійства, коли годинник показав, що пішла вже третя година концерту, цей немолодий чоловік зовсім невеликого зросту, вкотре за концерт потиснувши першим рядам руки, оголосив «ну а тепер пісня про мене і про вас, про все те, що ми робимо і що нас характеризує… We Rock» — як же ця фраза йому пасувала, як нікому іншому. Що стосується Блекі — я навіть не знаю, яка фраза підійшла б йому, снобізм під час концерту — це жахливо. Враження від концерту таким чином було дуже сильно зіпсоване, на превеликий жаль, адже звучали такі шикарні пісні.
Як з'ясувалося наступного дня, гурт грав ще на 15 хвилин менше, тобто час перебування на сцені звівся до однієї години.
Підготовка матеріалу — Alan
Особлива подяка SPIKA MERCHANDISING за надану акредитацію
Сет-ліст On Your Knees Hate To Love Me L.O.V.E. Machine Wild Child Widowmaker Sleeping In The Fire Arena Of Pleasure The Headless Children The Idol I Wanna Be Somebody -encore-Chainsaw Charlie (Ext. version)-encore-Blind In Texas