EXODUS

Так уже склались мої стосунки з важкою музикою, що після хард-року (з якого я почав своє меломанське життя десь на початку 80-х минулого століття) я одразу перескочив у 90-х на death, doom та інше м'ясо з кров'ю. Я не буду торкатися об'єктивних і суб'єктивних причин того, але так уже склалось, що гігантський трешевий (якщо бути точним, то й хеві) пласт тяжмету для мене так і залишився не відкритим. Що, втім, не завадило мені прилучитися до нього на початку нового століття. Хто зна, може, саме тому мене дратують усілякі музичні сноби, які регулярно сповіщають про те, що треш (хеві, дез, дум, блек) метал помер. Подивіться на похмурі обличчя суворих дядьків на фотці в буклеті — в них немає й натяку на творчу втому, зате в них є точне розуміння того, як і що потрібно зробити для отримання найкращого музичного результату. Поставте платівку, оцініть ядерні й заводні гітарні партії, точну й упевнену ритмічну структуру, сердито хрипкий вокал, і ви зрозумієте, що стиль не помер, він живе й здравствує в серцях музикантів і слухачів. І навіть попри те, що, тут погоджуся, золоті роки треш-метал позаду, хай так, але він продовжує й давати міцні паростки, й соковито та смачно плодоносити.