HELLOWEEN

Навряд чи хтось очікував, що лідери німецького пауер-металу HELLOWEEN і GAMMA RAY випустять чергові альбоми вже у 2007 році, адже з моменту випуску попередніх дисків минуло лише два роки, альбоми вийшли в один час, ще задовго до виходу стало відомо, що гурти вирушать у спільний тур, те, чого публіка чекала довгі роки, стало реальністю. Сотня концертів, проведених на підтримку попереднього диска, третьої частини Keeper Of The Seven Keys, були успішними лише тому, що основу програми складали речі з перших частин трилогії. Третя частина, попри об'єктивні достоїнства, була прийнята публікою вельми холодно (ех, і Грапова з Кюшем тепер у гурті немає, навіть звинуватити нікого), ймовірно, саме тому Вайкат і Дерріс вирішили записати альбом, діаметрально протилежний попередньому, за атмосферою, за текстами, за музикою, вокальним виконанням та інструментальною стороною. Грати з дияволом ці уроджені німці, що живуть і записуються на Канарських островах, вирішили максимально просто, зробивши упор на гітари, використовуючи хори та різноманітні семпли в мінімальній кількості, а також повністю виключивши епіки на 10 з гаком хвилин із надто складною структурою (два роки тому альбом буквально кишів усім переліченим). Вокал Дерріса як ніколи пронизливий, насправді, можливо, вперше в рамках HELLOWEEN він справді зміг усебічно показати свій талант як вокаліста. Після короткого вступу несподівано агресивна "Kill It" одразу руйнує всі зв'язки з роботою дворічної давнини. Вона саме агресивна, водночас немає в ній і натяку на напруженість, яку ми чули на "Dark Ride" 7 років тому. The Saints — найдовша композиція диска, однак ці 7 хвилин слухаються на одному подиху, це стовідсотково хелловінівська пісня — надзвичайно позитивна й енергійна. Найпопсовішу, найкоротшу, з невеликими вкрапленнями прог-рокового звучання "As Long As I Fall" змінює ще один бойовик "Paint A New World". Несподівано лірична "Final Fortune" — і ось уже загадкова й дуже жорстка "The Bells Of The 7 Hells". За вельми різноманітною й дуже цікавою "Fallen To Pieces" слідує посередня "I.M.E.", повною несподіванкою стає "Can Do It", композиція хансенівська за своїм духом просто далі нікуди й ідеально б вписалася в альбом GAMMA RAY. "Dreambound" виглядає на тлі диска загалом достатньо тьмяно, фінальна "Heaven Tells No Lies" непогана, однак диск можна було закінчити цікавіше. Говорити про рівень запису зайве — надякісно, що було цілком передбачувано. За музичною складовою є кілька прохідних пісень, загалом же чудовий диск, несподіваний і дуже добротний матеріал.