OPETH

"Білий" альбом, на наслідування THE BEATLES, підоспів одразу за "чорним". Номерний сьомий, але насправді — друга половинка шостого шедевру гурту. Нерозумно розпинатися тут, описувати словами цю Музику з великої літери. Якщо доживемо до того дня, коли важмет нарешті впустять у стіни консерваторій, готовий поклястися, OPETH будуть обов'язковим пунктиком у навчальній програмі. А що — адже і розумно, і вміло, містер Акерфельд і компанія не просто ж струни перебирають чи там по барабанах стукають — малюють (саме малюють!) настрій. Граціозно, ненав'язливо, істинно по-менторськи. Акустичні ландшафти "Damnation" після дрімучого "Deliverance" — ковток свіжого повітря. При цьому ми ніби залишаємось у тій самій кімнаті, напівтемній, але тепер зануреній у білястий сутінок, із дзеркалом, що дивиться в порожнечу, та ганчір'яною лялькою, що примостилася біля дитячого ліжечка: "O-oh, sleep my child..." Тріщить кінопроєктор, оживляючи в пам'яті розтрачені спогади. Музика, начисто позбавлена будь-якого пафосу, вільна від обридлої дурості збірної тих, хто йде дорогою HELLOWEEN. Ніжна, як Колискова, як дотик теплої материнської долоні in my time of need. Цікаво, що сказали б хлопці з PINK FLOYD, дізнайся, що найкращий свій диск записали зовсім не вони... Ейфорія витримки X.O., для тих, чий слух потребує короткої перепочинку. Для тих, чий смак бездоганний і хто не боїться людини, що темним силуетом застигла біля вікна. Того, чиї губи шепочуть: "Прощавай..."