Диск "Live In Munich", виданий 2006 року — це один із тих великих концертів, який гурт RAINBOW дав у складі: Ронні Джеймс Діо — вокал, Річі Блекмор — гітара, Козі Пауелл — ударні. У цьому випадку клавішами та басом уже відали Стоун і Дейслі. Нагадаю, що з концертів тих років у різні роки, починаючи з 1977-го, було видано ще кілька. Сет-листи приблизно збігаються. Але на дисках "On Stage" та "Live In Germany" склад ще інший, програма відрізняється, але мінімально. Так, на "Live In Germany" є "Stargazer", зате на "Live In Munich", зіграному 20 жовтня 1977 року, крім уже наввипередки виконуваної на концертах "Kill The King" з'являється й один із головних гімнів рок-музики "Long Live Rock 'n' Roll", який і стане назвою прийдешнього диска. (Нагадаю, що робота над третім альбомом гурту, який вийшов у квітні 1978 року, велася ще у травні-липні 1977 року, тобто за кілька місяців до концерту в Мюнхені).
Що здивує людину, яка не уявляє, що таке концертні записи RAINBOW — звісно ж, тривалість композицій. За винятком якраз двох зазначених треків із прийдешніх альбомів, усі решта речей граються у два-три рази довше. Передусім за рахунок програшів, під час яких Блекмор влаштовує просто чудеса гітарного соло. Крім того, на початку композицій він то грає уривки із середньовічних мелодій, то раптом починає 1-шу прелюдію з «Добре Темперованого Клавіру» Баха, яку Гуно перетворив на «Ave Maria». Грається й знаменита "Mistreated" DEEP PURPLE. Також 11 хвилин замість 7-ми. Але найголовніше, звісно ж, що вже після перших узятих нот забуваєш про Ковердейла, оскільки перед нами Ронні Джеймс Діо в період свого розквіту. Описати його разом із вокальним обдаруванням можна одним простим словом — геній, і додати тут нічого. "Catch The Rainbow" — кульмінація для першого диска, Блекмор розтягує її до 17 з половиною хвилин. На "Long Live Rock 'n' Roll" уже тоді має місце розспівка із залом, складно уявити й будь-який нинішній концерт Діо без неї, це традиція.
Другий диск — і зовсім три композиції. "Man on the Silver Mountain" — розтягнута до майже 15 хвилин, у фіналі протягом хвилини виконується "Starstruck". "Still I'm Sad", що починається з клавішного соло, б'є всі рекорди — 25 хвилин! Загалом клавіші протягом цього часу з'являться ще не раз. По суті, звісно ж, можна було розділити трек на соло-виступи (зокрема ударний), але Блекмор, мабуть, не забажав цього робити. Завершується концерт енергійною "Do You Close Your Eyes?".
Ось такий подвійний диск — 8 пісень на 100 хвилин, зауважте, це не прогресив-рок і не ф'юнерал-дум, а легенди хард-року, загалом можна сказати, що весь концерт є передусім бенефісом Річі Блекмора! Але, з іншого боку, й решта музикантів встигають показати себе, і особливо, звісно ж, один із найвидатніших вокалістів за історію рок-музики, ось уже багато десятиліть, що ховається під псевдонімом DIO.
Окремо відзначу буклет: у ньому на 10 сторінках найдокладнішим чином розповідається історія колективу в період 1976–1977 років, а також є кілька промо-фотографій відмінної якості.