Вам знайоме таке почуття, коли і задоволений, і ні водночас? Мені ось знайоме. Бачилися якось, давно то було, я вже й телефончик встиг загубити, а тут раптом на тобі — завітало в гості. Під приводом "на чай", насправді ж притягло з собою альбомчик шведів SATARIEL, який мені давно не терпілося послухати. Самі розумієте, зовсім не через симпатію до останніх, а тому що хтось десь бовкнув, ніби на "Phobos and Deimos" засвітився сам маестро Марколін. А це, погодьтеся, дорогого варте.
Так ось, скажу — всім, хто, як і я, ностальгує за славними деньками CANDLEMASS, прохання не турбуватися. Марколіна на альбомі — з папужине крильце, а те, що є, до непристойності засемпловано, через що задумані як "потужні" приспіви перетворилися на подобу заїдженої платівки. Слухається... безглуздо чи що? На кшталт: "Мало дівчат? Надуємо нових!" Пустощі...
А в решті — сильний альбомчик. Не шедевр, але скроєний добротно, зі своїми хітами, воплями а-ля LINKIN PARK (пардон муа за порівняння — здалося, не інакше), чортівськи грамотним буклетом і порцією звіриної люті. Вихреподібні "Coffin Gateways" і "Stranger World" запам'ятовуються відразу, та й "The Sun Is Grey" (та сама, із семплованим Марколіном), гріх приховувати, гарна. "Greater Than God", хай і по-дитячому примітивна, претендує на роль справжнього — тьфу-тьфу-тьфу! — гімну. Ну, на кшталт раммштайнівської "Du Hast" — для дітей від 2-х до 5-ти :)...
Що не сподобалося. Те саме, що завжди не подобалося в IN FLAMES і їм подібних. Напір, напір, напір — хвилин через двадцять "напір" перетворюється — хай пробачать мене нащадки! — на "запір", що супроводжується свербежем у вушних раковинах. З SATARIEL не все так погано — хлопці намагаються мішати треш із детом і блеком у різних пропорціях, що вносить у творчість елемент різноманіття. Але одним цим ситий не будеш, правда? Хочеться і для душі чогось, а... нема. Шукав-шукав, так і не вишукав. Втім, спробуйте — дивись, вам пощастить трішки більше.