Відкриття року.
Про SONATA ARCTICA я почув 2001-го, тоді, на тлі всього цього металічного безладу, фінська молодь із їхніми ураганними ритмами та проникливим вокалом здавалася чимось свіжим і незатребуваним. У кожній пісні відчувалася добра мелодика й драйв, словом, прямо як ковток свіжого повітря. Але, як, на жаль, буває у цьому бренному світі, біда, тобто Арктика, прийшла не одна: разом із нею в melodic speed потягнулися легіони скандинавів. Спочатку це подобалося, потім не дуже, потім стало нудно, потім набридло, а відтак на стиль було втомлено махнуто рукою як на неперспективний, а диски нещадно роздаровані.
За цей час наші заголовці встигли наваяти два студійних: «Winterheart's Guild», який сподобався рівно наполовину, і «Reckoning Night», який сподобався на одну п'яту; записати два концертники, які не сподобалися зовсім; зібрати збірку найкращих речей, яка навіть не прослуховувалася, бо гурт був уведений до зали слави кризи жанру. І нібито ніщо не віщувало, як раптом... світова тенденція вдаватися в прог-метал.
Від «Unia» я не очікував нічого більшого, ніж чергове заурядно-занудне розвеселе штамповане зілля зі звичним гарним вокалом та надмірним впливом синтезаторів. Розібратися в усьому цьому було дуже непросто, але вже з першої пісні мене захопив помітно погрубшалий звук гітар і якась особлива структурна наповненість. Матеріал більше не здається сухим і прямолінійним, наче черствий хліб на полиці холостяка, навпаки, тепер найдрібніші деталі в записі можна буде розслуховувати кілька тижнів поспіль.
Перевідкриття року.
SONATA ARCTICA досягли, здавалося б, неможливого: після кількох, не дуже цінних для жанру, років у них вийшло переступити через самих себе, перерости межі стилю й вилізти на поверхню з принципово новим для себе матеріалом. Мало того, музиканти зробили це настільки витончено й мило (так, саме мило), що настав час перевідкривати гурт. З фанфарами, зустрічами високопосадовців і відрізанням краваток та стрічок. Жодних кліше, жодного плагіату, жодного Мановара і, головне: жодної нудоти — при переході від треку до треку бажання перемкнути або вимкнути до біса, як за старих добрих часів, чомусь не виникає. Не без усмішок, звісно: традиційні, вже вдавлені в підлогу, синтезатори від гурту не втечуть, хай би як намагалися — де там! — їх доженуть і ще додадуть.
Cantata Arctica
Помолодшала Соната — це як багатошаровий бутерброд, про який дуже хочеться зрозуміти, що ж туди наклали. А що?
Кожна пісня, перебуваючи в рамках однієї концепції, є яскравою індивідуальністю. І є що послухати: мелодія ніколи не стоїть на місці — протягом усього треку вона розвивається, інколи досить цікавим чином. Наприклад, дуже ритмічна In Black and White починається й закінчується однаковим потужним рифом, але різні вокальні лінії створюють дуже різні образи, і при цьому пісня дуже органічно переходить у синглову Paid in Full, так що й уявити окремо їх складно.
Цікавим ходом виявилося ще й використання дво-триголосся Tony Kakko. Щоб знайти на платівці соло-вокал, ще доведеться попрацювати. З новим типом побудови композицій зливається прекрасно. Можливо, одним із найвитонченіших таких переплетінь є The Worlds Forgotten The Words Forbidden, де й акустичну гітару дуже гармонійно приєднали до електричної.
Тільки не варто думати, що все так безхмарно, як написано.
The wise.
Набір фінських солоденькостей і самоцитування нікуди із Сонати не подівся, тож готуйтеся до негідних речей — у кожного вони будуть, певен, свої. Можливо, це буде занудна симфо-балада Under Your Tree або old-style The Vice. З мелодіями ще складніше — навряд чи вдасться запам'ятати хоч одну, втім, це вже дуже давно перестали вважати недоліком. Але незалежно від цього, на платівці буде і те, чого ви чекали, і те, чого зовсім не чекали.
На мій же особистий, суб'єктивний погляд, це поки що найкращий пауер-метал 2007 року.