Дивовижна справа. Він уже 30 років на сцені, та й музиканти його гурту здебільшого теж давно не юні, однак раз на півтора року вони спільно видають новий реліз. Отже, перед нами 11-й студійний реліз колективу U.D.O., як зазвичай, він спродюсований гітаристом колективу Штефаном Кауфманном, він працює пліч-о-пліч з Удо Діркшнайдером уже 27 років, музика альбому написана ними вдвох, знову ж таки цілком типова ситуація. Жодних змін у складі колективу від часів запису попереднього повноформатника не сталося, соло-гітаристом гурту, як і раніше, є Ігор Джіанола, басист Фітті теж нікуди не подівся, а для ударника Франческо це вже друга студійна робота з U.D.O. Що ж, перед нами 50 хвилин музики, вкладені у вельми несподіваний буклет, що дуже нагадує сюжети з роману Стівена Кінга «Воно», а змодельована фотографія Удо мимоволі наводить аналогії з відомим мюзиклом Е.Л.Веббера.
Диск безумовно не з тих, що підкорює вас із першого прослуховування, однак не варто закидати його в далекий кут, якщо він не припав до смаку відразу. Справді, музика загалом справляє дещо невластиве для U.D.O. мляве враження, відсутність вибухової енергії та потуги, немає тут пісень-гімнів на кшталт «Independence Day» чи стрімких, буквально пролітаючих вітром композицій на кшталт «Animal House». Що є: внутрішня напруженість, жорсткість, патетика, драматизм, все це дуже витримано і буквально затискає у лещата слухача. Досить незвичний ефект від музики Кауфманна та Діркшнайдера. Жодного куражу, і водночас немає й люттєвої експресії, їм на зміну приходять моторошні мелодії, і навіть бойовики на цьому альбомі виглядають цілком по-новому. Як і на попередньому — на альбомі дві балади: «One Lone Voice» та «Tears Of A Clown», обидві вельми сильні, з цим у Удо ніколи не було проблем, ще від часів перших альбомів ACCEPT. За своєю стилістикою вони мало відрізняються від тих, що ми чули на «Місії».
Побажання слухачам лише одне — не лякатися новизни цього альбому та сприйняти його самостійно, у відриві від шаблонів. По суті, вже минулий альбом є великим кроком убік від попередньої творчості, тож «Mastercutor» загалом є його логічним продовженням.