Scorpio: Минуло п'ять років від «Savigaila», і ти описував цю перерву як свідому паузу — час обдумати, для чого взагалі ця музика. До чого це привело і як зрештою народилася «Epigrama»?
Вайдотас: Так, від останнього запису минуло чимало часу. За цей час ми насправді записали повноцінний альбом — здається, у 2023 чи 2024 році, точно не пам'ятаю. Ми зробили те, що я назвав би демо нового альбому, і там було багато цікавих ідей. Деякі пісні були по-справжньому гарні. Але ми вирішили це викинути.
Це незвичний крок, бо ти намагаєшся вловити певне відчуття й вкласти його в альбом — передати свої емоції та речі, важливі для тебе на конкретному етапі життя. Тож це було несподіване рішення навіть для мене — позбутися більшої частини тієї музики. Там було близько 50 хвилин матеріалу. Але я подивився на це дуже критично, і відчув, що чогось справді бракує. На мою думку, бракувало трохи щирості — у музичному плані. Тож я вирішив узяти творчу паузу, рік, не більше двох, і зосередитися на тому, щоб знайти речі, які я й деякі інші учасники гурту по-справжньому любимо у грі та створенні музики.
Це привело до дуже приємного усвідомлення: нам подобалося наново відкривати, що означає створювати музику. Я побачив, наскільки важливо дати собі час і поміркувати, чому ти граєш, що це для тебе означає, як ти хочеш, щоб воно звучало — і не лише з погляду написання пісень, а й продакшну та саунд-дизайну. За останні кілька років ми з нашим гітаристом Адомасом просиджували в студії стільки годин, як у підліткові роки — гралися з продакшном, опановували нові техніки запису, розуміли, що можна змішувати все так, аби зробити звук якомога важчим, або перетворювати інструменти на звукові ландшафти. Це дало нам змогу робити кращу музику — таку, яку нам не соромно випустити у світ.
І, щоб було зрозуміло, той ранній матеріал не був демо. Він був майже повністю зведений. Я вже збирався віддати його лейблу. Але думаю, відкинути його було правильно, бо тепер я можу впевнено ручатися за кожну пісню, яку ми написали для цього альбому: за те, як вона звучить, що означає, за весь її плин. Важливо було перезавантажитися, наново визначити, що для тебе справді важливо, бо музика — величезна частина мого життя.
ERDVE
Чи зміг ти використати щось із тих викинутих 50 хвилин, чи «Epigrama» зовсім інша?
Дещо я переробив. Там було близько десяти пісень, і кожна мала справді гарний хук. Я використав їх як основу, щоб переосмислити й перекомпонувати деякі аранжування — але зрештою змінив темпи, строї, тон, усе, і воно стало геть іншим. Тож це слугувало радше шаблоном, базовою ідеєю, від якої можна відштовхнутися. Я не відкинув усе повністю. Але якби ти послухав те демо, а потім цей альбом, навряд чи впізнав би бодай одну частину.
Так працює мій творчий процес — і не лише з музикою, а з будь-якою роботою. У тебе є якийсь каркас, від якого ти стартуєш, а далі вирішуєш, чи лишати з нього щось. Ідеї беруться не тільки зі старого матеріалу — а й від інших артистів, саундтреків, цілого спектру жанрів, від будь-чого, що дає поштовх. Тож мені було з чого працювати. Це не був цілковито чистий старт.
Це перший альбом ERDVE, де Адомас виступає співпродюсером — на перших двох ти робив це повністю сам. Що змінилося, що передати частину роботи тепер було правильним рішенням?
Це просто добре склалося. Ми обидва дуже одержимі тим, щоб проводити в студії багато цінного часу, а це важко, коли все за розкладом і в кожного обмаль часу. Іноді плануєш сесію, штурмуєш ідеї, щось пробуєш — і лишаєшся без результату. Потрібна певна пристрасть, внутрішній драйв, щоб бачити цінність у цих годинах. Тож «Epigrama» — це справді результат того, що ми з Адомасом опрацьовували кожну пісню, переписували структури, пробували різні ідеї.
Особливо він допоміг мені із записом вокалу, що дуже важко робити самому — а раніше я саме так і робив, бо люблю процес навчання, коли робиш усе сам. Я не назвав би це контрол-фриком; мені просто подобається самому дійти до результату. Адомас приєднався кілька років тому — два чи три — і відтоді ми повністю на одній хвилі щодо бачення. Він кидає виклик моїм ідеям, я — його, і все заради того, щоб структурувати пісню якнайкраще.
До речі, «Epigrama», заголовний трек, був першою піснею, яку ми написали для альбому. Спершу я думав, що вона взагалі не впишеться в концепцію та звучання ERDVE — здавалася зовсім іншим жанром. Але ми обернули її на користь гурту, і після співпраці з ним у мене вистачило впевненості поставити її в альбом. Така співпраця вимагає певного характеру й мотивації. Ми обидва захоплюємося продакшном, тож зробили все самі — чесно кажучи, думаю, ми витратили більше часу на зведення, мастеринг і вовтузіння з треками й налаштуваннями, ніж на саме написання музики. Це багато про що говорить.
На твій власний слух, у чому найбільша різниця між «Epigrama» та «Savigaila»? І в «Savigaila» був той незвичний фортепіанний трек ближче до кінця — чи буде щось подібне цього разу?
Цього разу — ні. Ми намагалися бути дуже прямолінійними з піснями — зосередитися на написанні пісень, на тому, щоб писати власне пісні, а не нанизувати рифи в пісню. Це був абсолютно новий підхід для нас. Ми наголошували на структурах: у піснях є приспіви, навіть якщо вони не звучать як традиційні рокові чи метал-приспіви. Ми дивилися на це радше як на побудову світу й оповідь, тож усе узгоджене — тексти, рифи, структура розповідають історію й працюють рука об руку.
Раніше, чесно кажучи, я писав і записував як умів, здебільшого на основі відчуття. Ми описували нашу музику як засновану на сирому вираженні — так воно й було. Інші гурти збираються, імпровізують, складають пісню цеглина за цеглиною — а я просто намагався відчути її, вибити з себе, особливо коли був у жахливому настрої після роботи, спрямовуючи цю енергію в щось, що звучало так, як я почувався. Це виливалося в довгі, повторювані, подеколи монотонні пісні, у безліч експериментів із шумом. Воно звучало точнісінько так, яким було моє життя на той час.
Тепер ми набагато структурованіші — гурту майже десять років, це третій альбом. Продакшн і написання пісень — це процедурні нюанси, якщо можна так сказати. Головне — це ясність, якої я раніше не мав: тепер я можу уявити щось у голові, а не просто це відчувати. Я чую цілу пісню в голові ще до того, як починаю її писати чи структурувати. Те саме помічаю й в інших сферах життя — коли робиш щось досить довго, стаєш свого роду, ну, не назву це експертом. У деяких сферах назвав би — у роботі, я ще й фотограф, тож уже знаю, що роблю. Музика більш емоційна, більш виразна, тож експертом себе не назву, але виразити задумане можу набагато точніше.
Можливо, хтось назве це творчою зрілістю. Не знаю — я ж уперше живу життя [сміється]. Можливо, багато музикантів почуваються так років через п'ятнадцять-двадцять, коли усвідомлюють: «Окей, ось що мені до душі, ось це я». Думаю, «Epigrama» звучить десь на 85% так, як я хотів би. Є ще що покращувати в усьому процесі.
ERDVE
Поговорімо про іншу творчу складову — тексти. Слова ERDVE доволі філософські, і, згідно з пресрелізом, «Epigrama» трактує кожне рішення — і навіть кожну бездіяльність — як свого роду моральний борг. Звідки таке бачення?
Гадаю, я десь це прочитав — точно не пам'ятаю де, але майже впевнений, що це був пов'язаний із фізикою документальний фільм про універсальну ентропію. Здається, одне з тих аудіовізуальних відео про «часову шкалу всесвіту» на YouTube — не справжній документальний фільм із науковцями, а щось, що перемотує від початку всесвіту крізь мільйони й мільярди років. Я не фізик, тож не вдаватиму, що зрозумів усе, але там була така гнітюча ідея. Я навіть забув, звідки вона, аж поки ти не запитав — тож добре, що згадав.
По суті там сказано, що все у всесвіті, з погляду енергії, підпорядковане законам ентропії, і все приречене зануритися в хаос і небуття. Вони ставили питання: коли закінчується час у масштабі всесвіту — коли розсіюється найостанніший фотон світла, що неминуче станеться. Мене це трохи засмутило, бо виявляється, що все повільно руйнується з часом, починаючи з нас — ми старіємо, і все інше у світі й усесвіті теж.
Не хочу здаватися якоюсь апокаліптичною людиною — я не такий, — але думка, що щасливого кінця немає, іноді тисне мені на плечі. Це в загальній картині речей; у нас, звісно, є приземленіші проблеми, які треба вирішувати, і це навіть допомагає цінувати речі. Але це дослідження того, як ентропія й занепад усього відображаються на мені, і мене це трохи тривожить, тож я про це написав. Кожна пісня, включно із заголовною, певною мірою про це — але через життєві ситуації, через те, як ти почуваєшся ментально й психологічно. Думаю, багато хто впізнає себе. Це нищівна правда ентропії, яка неминуче торкається нас — залежно від того, що для тебе важливе: стосунки, здоров'я, люди, що пішли з життя, ті, кого ти бачиш у новинах. Люди загалом намагаються створити ілюзію, що є структура й контроль, що все добре. Я просто так не відчуваю, тож [сміється] саме про це й співаю.
Чи допомагає це насолоджуватися теперішнім, а не зациклюватися на якомусь великому щасливому моменті в майбутньому?
Трохи допомагає, але йшлося радше про те, для чого взагалі музика — щоб виражати свої почуття в момент, коли пишеш пісню. Цікаво, що коли я писав тексти й музику, усе склалося докупи саме собою. Те саме з кліпами на «Nira» та «Idos», перші два сингли — усе зійшлося так легко, ніби було наперед задумано. Усе починається з музики, потім я пишу до неї текст — не так, що слухаєш кожні десять секунд і пишеш гарне речення, а радше як поезію. Думаєш про це, даєш цьому текти, отримуєш купу тексту, а потім вписуєш його в структуру пісні.
Тож думаю, це просто треба було випустити назовні. Чи стало мені від цього легше — не певен. Учора ми були в студії з Адомасом, працювали над іншим проєктом, говорили про нову музику, яка вже є, і вона вже звучить інакше. Я сказав: «Я вже навіть не можу слухати цей альбом» — я слухаю його два роки, і в ньому є відчуття, від якого хочеться втекти. Я законсервував це відчуття в альбомі, і тепер його трохи важко слухати. Але коли кажуть, що музика — це спосіб вивільнити почуття, то саме це й сталося. Можливо, коли я чогось досягну чи перейду в інший стан, я зможу слухати його знову й тішитися ним просто як витвором мистецтва.
Ти пишеш литовською. Багато рок- і метал-гуртів стоять перед вибором — перейти на англійську заради міжнародної аудиторії чи лишитися рідною мовою. Як це було для тебе?
Останнім часом у нас було багато запитань про це від аудиторії. Ми чимало спілкуємося з ними приватно, і це класно — вони питають: «Про що ти взагалі співаєш?» і пишуть коментарі на кшталт: «Не розумію жодного слова, але я це відчуваю». Для нас усе почалося просто: ми любимо свою мову, любимо свою країну, і вважаємо, що, співаючи рідною мовою, можемо бути емоційно автентичнішими. Інший природний варіант — англійська, а я не співатиму мовою, якою не розмовляю.
Порівняно з литовською, англійська — і, можливо, хтось рішуче не погодиться — з погляду традиційних метал-формулювань, того, як це звучить, усіх цих «щось темне чогось ще темнішого», видається доволі простою, якщо не йти в шекспірівський бік. Якщо хочеш сказати щось по-справжньому сильне, не думаю, що англійська має для цього потенціал. У литовської — сильний колорит. Хоча мушу визнати, що й у власній мові я не дуже грамотний. Мені казали: «Чому ти бавишся зі словами? Чому не вживаєш правильні слова правильно?» — бо я люблю змішувати слова й вигадувати власні, що звучать певним чином. Люди розуміють; це поширена річ — гратися зі словами, мати ці дивні речення, що звучать жорстко просто заради жорсткості, а не заради граматичної правильності.
У нас тут доволі суворі правила щодо мови, бо ми хочемо її зберегти. Є проблема, що люди вживають англійське слово через слово, особливо в робочому середовищі — або беруть англійське слово й додають литовське закінчення.
І ми робимо те саме в українській — тож я чудово тебе розумію.
Так. Але в текстах ми ніколи такого не вживаємо. Я намагаюся бути якомога поетичнішим. Якщо хочу сказати щось темне, агресивне чи зле, я ніколи не беру лайки, яку вживають тут — більшість її прийшла з сусідніх країн, і звучить вона варварськи й занадто прямолінійно. Натомість я намагаюся зробити це витончено. Як я сказав, я не дуже грамотний і отримав би за це критику — але зрештою це музика, це моє власне вираження. Якщо я пишу тексти, я хочу, щоб вони були важливі для мене.
Учора в студії ми мали ще одну дискусію про мову. Ми бачили кілька успішних прикладів гуртів, що співають місцевою мовою — як-от Vildhjarta. Суть розмови була така: якби ти взяв усе своє розуміння того, як працює музична індустрія, який був би найуспішніший проєкт — щось, що могло б вистрілити в перший рік? Просто заради цікавості. І ми трохи застрягли на тому, чи однозначно англійська була б правильним шляхом. Чіткої відповіді так і не знайшли. Можливо, доступність допомогла б, але для цього гурту я навіть не уявляю, як робити це англійською. Колись я так робив з іншими гуртами і був у цьому непоганий — усі ці кліше, філософські чи бридкі слова, назви хвороб, особливо психічних [сміється]. Береш медичний довідник і починаєш це співати — аж поки сам не станеш таким.
Тож у контексті ERDVE перейти було б справді важко, та й потреби немає. Хоча я міг би експериментувати — ми навіть думаємо про колаборації з нелитовськими гуртами, можливо, запрошений вокаліст робив би приспіви англійською, майже як діалог. Зараз мова не така вже й велика проблема; важливіше, як воно звучить. Я чую різні думки — хтось каже, що тексти не так уже й важливі, головне емоція; інші справді хочуть розуміти, що слухають, щоб підспівувати на концертах. Наша музика не зовсім така. Коли почнемо грати як Bring Me the Horizon, тоді, можливо, це стане доречним [сміється].
Epigrama (Season of Mist, 2026)
Поговорімо про візуальний бік. У вас цілісна історія на обкладинках, а у кліпах є ці людиноподібні постаті в бинтах. Яка історія за ними — хто їх робить?
«Epigrama» — це слово, що первісно означало короткі речення, написані на надгробках: часто саркастичні цитати про життя на могилі видатної особи. Воно походить від греків. Тож уся серцевина візуалу й альбому — це щось, що можна уявити як надгробок на цвинтарі, і не на будь-якому.
Візуал походить від мого друга Сімонаса з литовського гурту Luktus. Кілька років тому, коли я подорожував до Рима, він порадив відвідати найстаріший цвинтар Європи — Кампо Верано. Це не такі цвинтарі, як у нас — він монументальний, майже музей. Надгробки, ангели й статуї старі та вивітрені дощем, і коли дощ їх торкається, вони починають мати неймовірний вигляд — укриті мохом, темними плямами, обличчя буквально тануть. Це мене дуже надихнуло, бо «Epigrama» вже мала цю надгробкову тему навколо самого слова.
Тож постаті, які ми створили, — це, по суті, ті вивітрені статуї, які можна знайти на дуже старому цвинтарі. Ми вирішили зробити їх із манекенів, наносячи на них матеріал — я попросив своїх друзів Венус і Марію, тату-майстрів, і вони допомогли мені їх створити. На кожну пісню — одна статуя, тож вісім пісень, вісім статуй. Ми використали той гіпс, яким обмотують зламану руку. І нам справді сподобалося робити їх руками, бо в цьому світі ШІ, де все фейкове, зробити щось вручну — унікально й круто. Я трохи саркастичний, але це правда — ми хотіли зробити це самі, як завжди й робили. Усю фотографію для першого й другого альбомів теж робив я; на другому ми ще й самі зняли всі кліпи. На обкладинці другого альбому — наш барабанщик, укритий усілякими речами.
Цей DIY-підхід для мене важливий, бо тримає все цілісним. Це, звісно, складніше, але я це люблю. Цього разу ми справді приділили час тому, як має виглядати вся графіка — зробили шість фотосесій статуй, надворі й усередині, удосконалюючи їх, переносячи в різні оточення. Я, до речі, сьогодні завершив фіналізацію фотографій, бо за два тижні в нас концерт на честь релізу й виставка цих знімків — величезні принти на майданчику. Візуал справді важливий — і ти побачиш ці роботи у вінілі, який у мене вже тут удома, у трьох величезних коробках. Усе повертається до головної ідеї: ці статуї не стоятимуть вічно. Закон ентропії однаково їх розчинить — погода, вітер, час. Тож мені приємно про це говорити, бо я пишаюся тим, як це вийшло.
ERDVE також відомий концертами в дуже цікавих місцях — церква у Вільнюсі та колишня Лукішкеська в'язниця, зведена ще як в'язниця Російської імперії, а згодом використовувана за нацистів і СРСР. Ви обирали ці місця свідомо?
Дякую за це питання — це були два справді значущі концерти. Почнімо з в'язниці: її контролювали не лише радянці — мій дід мав «приємність» відсидіти там два роки за щось політичне, що було актуальним тоді. Для нього все закінчилося добре; він прожив дуже довге життя. Оскільки я слухав його історії, у мене завжди був інтерес до того місця — такий інтерес, що я боявся б туди потрапити [сміється], якби зробив щось не так.
Зараз в'язниця повністю трансформована — сцена надворі, бари, клуб, студії в оренду для музикантів і митців. Це дуже активний творчий осередок Вільнюса, де події відбуваються майже через день. Але наш концерт був до трансформації. В'язнів вивезли лише за кілька місяців до того, тож енергію ще можна було відчути — жодних барів, нічого, просто в'язниця. Нам пощастило: завдяки знайомим ми знали, як підступитися до місця й відповідальних за нього людей. Інфраструктури не було, тож логістично було трохи важко, але архітектура дуже придатна. Зараз вони проводять там концерти — якщо хтось слухає, пошукайте: «Erdve у Лукішкеській в'язниці». (https://www.youtube.com/embed/NMQ0DVcyhDg)
Там круглий зал у формі циліндра, три поверхи заввишки, з коридорами до камер і міцними сітками між рівнями, щоб люди не накладали на себе руки, падаючи вниз. Тож ти в цьому циліндрі, бачиш шари сіток, а люди дивляться звідусіль, згори — видно їхні силуети, ці темні постаті. Було доволі моторошно, коли люди спостерігають за тобою з висоти, ніби можуть стрибнути будь-якої миті [сміється]. Звук був справжнім викликом — треба виміряти акустику й поставити три лінії звукопідсилення, по одній на кожен рівень, щоб усі чули. Світло теж усе налаштовували ми. Усе вдалося. І це було під час ковіду, найгіршого часу для концертів, тож ми ризикували, що прийде забагато людей — але обійшлося.
Церква — це місце, де такі події час від часу трапляються: торік там, здається, грали Swans. Але метал-концертів до нас точно не було. Вона біля Вільнюського університету, тож туди було трохи легше потрапити, ніж до іншої церкви. Організовував не я, але це був дуже класний концерт — дуже складно було вибудувати хороший звук, проте прийшло багато людей, і атмосфера була чудова. Ми зробили власне освітлення замість звичайного внутрішнього, яке призначене для зовсім іншого — зробили його по-справжньому моторошним. Для тих, хто дивиться — погляньте: церква Святого Йоана (https://www.youtube.com/embed/jxXlhJt11sA). Я дуже пишаюся тим, як вийшли ті відео.
ERDVE наживо, Лукішкеська в'язниця, Вільнюс
Залишімося з Лукішкес. З огляду на твою родинну історію — як це було особисто для тебе, що ти відчував у тих стінах?
Коли ми приїхали готуватися до концерту, то побачили людей, що ходили довкола й виносили меблі, стільці й столи до вантажівки. Виявилося, що це в'язні — і не з найкращих, — яких лишили там, щоб поприбирати. Вони ходили просто поряд із нами, і ми такі: «Що це за хлопці?» Кілька охоронців ще були, тож проблеми не було, але спершу ми цього не знали — думали, що це найняті працівники. А потім дійшло: «Окей, вони ще відбувають покарання». Я ніколи не був там, де поряд із тобою ходять засуджені. Це ж не Норвегія, де в деяких містечках вони просто гуляють, вітаються, п'ють із тобою пиво й повертаються до дев'ятої.
Ми також почули реальні історії про це місце. Зараз там щотижня проводять такі тури, тож якщо приїдете до Вільнюса, можете записатися й почути все темне минуле тих стін. Оскільки трансформації ще не було, ми почувалися трохи як порушники чужої території, і переймалися тим, що це означає для людей — раптом хтось скаже: «Якого біса ви граєте у в'язниці? У чому сенс?» Пам'ятаю, коли я був підлітком, Metallica зіграли у в'язниці для в'язнів і розповідали, як одного разу їх заарештували за пияцтво в громадському місці, тож тепер він знає, як це — бути ув'язненим; було трохи незручно це чути. Ми ж намагалися підійти до цього шанобливо, не робити з цього «о, ми у в'язниці, як круто». Ми були присмирені, приземлені — «окей, тримаймо все просто, робімо свою справу». Ми не ходили по камерах і не робили смішних фото, ніби нас посадили, хоча вільного часу того дня було вдосталь.
А згодом Netflix та інші компанії часто використовували цю локацію для фільмів і серіалів. Вони зняли сцену саме там, де ми грали — там тепер нічний клуб — використавши ті маленькі одиночні камери, з танцівницями на пілонах. Я подумав: «Це трохи дивно». Сцена була буквально «колишня в'язниця, тепер клуб» — точно як воно зараз. Але коли знаєш історії з тих часів, що робили в тих камерах, історії, які розповідав дід — я подумав: не хочу з цього кепкувати. Поставмося до цього з повагою, використаймо як історичну архітектуру з певною атмосферою, щоб посилити враження. Ми трохи переймалися, як про це говорити, але, можливо, ми просто переобдумуємо. Хай там як, це справді круто було пережити. Відтоді я був там на кількох концертах — зараз усе зовсім інакше, грає музика, немає тиші — але це дуже круте місце. Якщо будете у Вільнюсі, загляньте; воно доволі унікальне.
Це була чудова розмова — ми говоримо вже годину, але вона пролетіла. Перед завершенням: що б ти хотів сказати тим, хто дивиться, хто це читатиме, хто знає ERDVE, і хто тільки відкриває вас для себе?
Запрошую всіх подивитися наші кліпи. Ми справді намагалися зробити їх гарними й багато працювали над музикою, тож кожен коментар і відгук дуже цінні. Сподіваюся, вам сподобається.
Можу також сказати, що таких великих перерв між релізами ми більше не робитимемо. Тепер, коли в нас є ця творча ясність, якої раніше трохи бракувало, ми вже працюємо над EP і синглами, тож чекайте на нову музику — намагатимемося бути якомога продуктивнішими. І якщо хтось слухатиме новий альбом, я буду дуже вдячний за відгук. Мені трохи бракує живого обговорення музики, а ми не дуже відомий гурт, тож кожна думка для нас важлива — особливо якщо вам сподобалося. Я помітив тенденцію писати рецензії за допомогою ШІ, і вони часто дуже шаблонні. Тож будь-який щирий відгук, будь-що, що ви знайдете в музиці — не соромтеся писати. Якщо хочете обговорити чи запитати — ми тут. Залюбки почую ваші думки про решту пісень, бо кожна з них зовсім інша — має своє висловлювання, своє звучання й плин.
Дуже дякую за твій час сьогодні.
Дякую, друже. Дякую.
ERDVE в мережі: Bandcamp · Instagram · Facebook · TikTok · Spotify
«Epigrama» вже вийшов на Season of Mist.
Дякуємо Віллу Ярбро (Will Yarbrough) із Season of Mist за організацію цього інтерв'ю.
Відеоверсія: